Дуже велику подяку треба висловити юним гуртківцям. Завдяки їхній праці, ми можемо пізнати трохи історії нашого села та становлення нашої школи з роботи "Історія с.Добренька (стан освіти в перше повоєнне десятиліття – 1943-1960 рр.)". В ході роботи були опрацьовані матеріали шкільного архіву, архіву відділу освіти та районного архіву. Дана робота посіла перше місце в районному етапі конкурсу "Історія міст і сіл України" та відправлена представляти наш район в області. Матеріали даної роботи використані на цій сторінці.
Перший повоєнний директор Добренської семирічки Шостацька Оксана Прохорівна.
Хвостій Володимир Васильович – директор школи з 1947 по 1979 рік.
Школо моя, ти є перша свята альма-матер,
Рідна моя, ти надійний в житті оберіг.
В серці навік та любов до людей, що дала ти,
Совість і честь, і початок з пройдешніх доріг.
Деркач Ірина
(учениця 10 класу Добренського НВК)
Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність покалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всьому зрізі культури: культурі життя, виробництва, побуту, спілкування, але не вбили споконвічний потяг українського народу до вершин освіти і науки, не знищили його мову, пісню і думу. Не обійшла воєнна розруха і Добренську семирічку.
УЧОРА БУЛА
ВІЙНА…
Ще долітали звуки канонади від Дніпра, ще копалися братські могили, а
зруйнована війною Добренька уже думала про життя, про школу і навчання. У
лютому 1943 року було видано постанову українського уряду «Про поновлення
роботи шкіл в районах Української ССР звільнених від фашистських окупантів». На
вересень 1944 року на переважній більшості території України відновилася робота
шкіл, хоч і проходила вона в складних умовах розрухи при значному зростанні
кількості безпритульних дітей.
1 жовтня 1943 року була створена комісія Красноградського районного відділу
освіти, до складу якої було включено і директора Добренської школи Шостацьку
Оксану Прохорівну.
Комісія встановила, що 23 лютого 1943 року в село Добренька заїхали на
танках німецькі танки частини СС. Було вбито 98 жителів мирного населення і
спалили майже все село. Разом з колгоспними будинками згоріла і школа. Дві
шкільні будівлі були цегляні тому стіни від них залишилися. Німецько-фашистські
спільники розвалили і розібрали по цеглині стіни однієї з будов. Решта будівель
були глиняні. Німецькі варвари їх замінували і підірвали.
Вартість знищеного, зруйнованого і пошкодженого майна в грошовому обсязі
склала:
Будівлі господарського призначення – 19027, 75 крб
Будівлі культурно-побутового призначення – 190602, 80 крб
Обладнання – 73800 крб
Загальна сума збитків завданих Добренській школі в роки військових дій і
окупацій склала 283430 крб 55 коп.
ДИТИНСТВО МОЄ БОСОНОГЕ… Районний відділ освіти зобов’язав до 1 жовтня 1943 року провести загальний
облік дітей шкільного віку, навчання розпочати не пізніше 15 жовтня, організувати
закупівлю старих підручників у населення. Структурним підрозділом Добренської
семирічної школи була Вознесенська початкова школа , яка існувала з 1944 по
1960 рік. Перший повоєнний директор Добренської семирічки Шостацька Оксана
Прохорівна самотужки робила ремонт пристосованих приміщень для занять. В селі був оголошений клич «Все для школи!». Мешканці Добреньки несли на
відбудову шкільних приміщень все, що являло собою будівельний матеріал: шматки
дощок, гвіздки, уламки скла, цеглу. Парти для учнів замінили лавками на 10
чоловік і столами. Спочатку світильниками служи гільзи снарядів, які пізніше
замінили гасовими лампами та ліхтарями «Летуча миша». На перші уроки до школи прийшло більше 100 учнів від 1930 до 1936 року
народження. В класах було багато переростків, та ще більше було сиріт і
напівсиріт. Кожен другий добренський школяр втратив батька або матір під час
окупації села з жовтня 1941 по вересень 1943 року. Багато батьків учнів було мобілізовано на фронт. Часто в сім’ї приходили
так звані похоронки, що негативно впливало на психологічний стан школярів. З перших днів навчання учителі, селяни, учні школи взяли активну участь у зборі подарунків
бійцям Червоної Армії на фронт. Районна газета «Трибуни більшовика» від 8
лютого 1943 року в статті « Подарунки відважним воїнам » повідомляла: «немає
ніякої вивіски, але всі знають, що тут пункт прийому подарунків воїнам Червоної Армії». Сюди
приходять молоді і старі, приносять кисети з тютюном, носові хустинки,
коров’яче молоко, олію, кожен давав те, чим багатий, прагнучи маленькою силою
віддячити фронтовикам за визволення від німецької окупації. Учень Андрій
Семисал за дорученням учнів 1-го, 2-го, 3-го класів Добренської НСШ здав в
подарунок фронтовикам тютюн, прянощі, носові хусточки. Пункт прийняв
близько 200 колективних та індивідуальних подарунків відважним і доблесним
червоноармійцям-воїнам». Постановою
уряду від 8 вересня 1943 р. Прийом дітей до школи почав
здійснюватися з 7-річного віку. Широкого розповсюдження
набувають дитячі будинки для дітей-сиріт. Такий дитбудинок або
як його називають «патронат» був у Добренці. В ньому проживало більше 10 дітей.
Ще кілька дітей-сиріт проживали в сім’ях добрян. Як пригадує жителька с. Добренька Фатєєва
Галина Григорівна (1937 р.н.) в перші повоєнні роки було дуже голодно. Ми з
сестрою Лідою в 1947 році ходили рвали козельки та їли цю траву. Великим
делікатесом для дітей була морква чи буряк. Діти з родин, які не могли їх
прогодувати, були віддані в дитячий будинок в м. Красноград. Там були дітлахи
родин Белих, Швидких, побували там і ми з сестрою. В місті ми навчалися і
виховувалися до осені 1947 року. Нас привезли на підводі в Добреньку і ми
продовжили навчатися в Добренській школі. В перші повоєнні роки, коли вся робота в
колгоспі була ручною, діти з раннього віку призвичаювалися до неї. Хоча фізика
була інколи непосильна для юного віку, але догляд за городом, домашніми
тваринами були в обов’язку дітей. Деякі матері не в змозі прогодувати своїх
дітей відвозили їх на вокзал міст Харків, Красноград, Полтава і залишали там.
Про наслідки голодних повоєнних років свідчать наповнюваність класів дітьми
1946 і 1947 років народження їх було лише 6 і 9. Це були найменші класи і їх було
об’єднано в класи-комплекти, коли один вчитель навчав два класи. Так було в
1954-1955рр., коли вчителька Шилєва Галина Данилівна навчала учнів 2 і 4
класів, а Клавдія Петрівна Цапенко була класоводом 1 і 3 класів. В старших
класах дітей було значно більше, бо в Добренську семирічну школу приходили
випускники Вознесенської початкової школи. До 1955-1956 навчального року в
школі були паралельні класи. Так 1 вересня 1954 року за парти сіло в 6-а класі
– 23 учні, а в 6-б – 22, в 7-а і б класах було по 22 учні. В післявоєнні роки здійснювався всеобуч –
обов’язкова семирічна освіта. Не відвідування школи дітьми шкільного віку було
явищем надзвичайним і вимагало
документального пояснення. Незважаючи на це деякі учні не закінчували повний
курс семирічного навчання, а йшли працювати в колгосп, в зв’язку з важким
матеріальним становищем сім’ї. в 1949-1950 роки з школи вибуло 20 учнів, з яких
12 по причині праці в колгоспі. Як правило, це були діти-переростки, яким було
по 16-17 років. Серед них були – Барилко Іван – 17 років, вибув з 5 класу;
Харченко Ганна – 16 років, вибула з 4 класу; Ткаченко Анатолій – 16 років з 6
класу, а Таран Клавдія – 17 років, вибула з 5 класу. Частина учнів не
відвідували школу через тривалу хворобу – Чумак Іван, Вобжа Анатолій, а Бондаренко
Ганна з с. Вознесенське вибула після 6 класу через матеріальні умови. Корж Ліда померла в 6 класі, а Вобжа Андрій
залишив школу з 5 класу через відсутність одягу і взуття. З кожним роком кількість учнів, які не
закінчували повний курс семирічної освіти меншало. В 1958-1959 роки з школи
вибули лише 3 учні в зв’язку з виїздом батьків в іншу місцевість. Більшість
батьків учнів виїжджали в Сталінську (Донецьку) область, де праця на шахтах
давала змогу покращити матеріальні статки сімї. За період з 1950-1960р. на
Донбас виїхало 22 родини добрян. Загалом згідно книги обліку учнів в
Добренській семирічній школі за період з 1949/1950 н.р. по 1959/1960 н.р
навчалося 635 учнів. За національним складом переважна більшість
учнів були українцями. В школі навчалися діти і російської національності. Як
правило це були діти переселенці з Росії до України в 1934р, з родин Братчиків,
Петухових, Іллічових, Коростільових,а також вихованці патронату (Сергін Петро,
Чалдаї Євген та Максименко Олександр). На належному рівні була поставлена в школі
спортивна робота. Щорічно на початку навчального року проводилася спартакіада з
легкої атлетики в якій брали участь майже всі учні старших класів. Змагання проводилися з бігу на 100, 400, 500,
800, 1000, 3000 метрів, метанню гранату, стрибки у довжину та висоту, а також у
естафеті 4*100 метрів. Досить цікаві є результати показані учасниками на
шкільній спартакіаді в 1952р. 100 метрів виграв учень VII-а класу Крупко Анатолій з результатом 14,8сек.,500м Чалдей Євген з цього ж
класу – 1хв16сек., до речі Євген був кращий і в бігу на 800, 1000 та 3000
метрів, а також у стрибках у довжину з результатом 4м 15см. Естафетний біг
виграла команда VII-а
класу, яка на 1 секунду випередила команду VII-б класу (54 і 55 сек
відповідно). Серед дівчат поза конкуренцією були Семисал
Раїса з 7-б класу та Шевченко Валентина з 7-а, які поділили між собою перемоги
по всіх видах. Досить високий результат, як для нашого часу, Семисал Раїса
показала у стрибках у висоту – 1 м 20 см. Директор школи своїм наказом виніс
подяку кращим спортсменам школи з записом в особову справу. 28 лютого 1954 року збірна команда школи
показала блискучий результат в районних змаганнях з бігу на лижах, зайнявши ІІІ
місце серед усіх команд району, в т.ч. і середніх міських шкіл. Кращі лижники
школи, серед яких були Соловей Іван, Семесал Ліда, Антіпова Віра, Новоселецький
Юзеф, Чухно Віктор, Швидка Валя були відзначені директором школи подяками і подарунками. Дирекція школи маючи обмежені фінансові
ресурси не шкодувала грошей для заохочення найкращих учнів та
видачі їм подарунків, особливо до свята річниці Жовтневої революції та 1 Травня.
Сьогодні з висоти 60 років ці подарунки здаються дивними і навіть смішними. Але ж то були часи
коли бувало в сім’ях добрян не було й кусочка хліба, не кажучи вже про якісь
побутові речі. На свято 1 Травня 1950 року учні отримали в подарунок
олівці, мило, носки, фарби,зошити, а найголовнішим подарунком були духи. Питання дисципліни в школі в перші повоєнні роки стояло
надзвичайно гостро. Учні пережили жахливі роки окупації, на власні очі бачили
смерть рідних, бойові дії, спалене село. Особливо це стосувалося учнів села
Добренька, яке за період з вересня 1941 по вересень 1943 років чотири рази
переходили з рук в руки. Серед школярів було багато сиріт і напівсиріт, та й
статки в сім’ях були мізерні. Було не до якісного навчання і зразкової
поведінки – всі думали як би вижити в ці складні часи. Жодне порушення правил учнів не залишалося осторонь
адміністрації школи. Так, за 1955-1956 навчальний рік директором школи було
видано 7 наказів, щодо дисципліни учнів. Серед порушень були паління цигарок, нецензурна лайка,
образи старших, відвідування вечірнього сеансу кіно в клубі, прогул занять. За
систематичне порушення дисципліни на уроках і поза уроками учня 7 класу
Ромашова Олександра, учня 5 класу Ткаченка Сергія було виключено з школи, а
учня 6 класу Дирявого Віктора виключено з школи на два тижні. Навчально-виховний процес в школі був дуже
заполітизований. Особливо це відчувалося до смерті Сталіна в 1953 році. Щороку
до чергової річниці Жовтневої революції видавався наказ по школі, в якому
відзначалися успіхи в будівництві нового життя в СРСР, оголошення подяки кращим
учням школи. Як правило, наказ закінчувався промовистими частинами: «Хай живе
наша Батьківщина – СРСР! Хай живе наш вождь і учитель тов. Сталін!». В школі
функціонувала піонерська і комсомольська організації учнів. Найчастіше директор
школи був членом КПРС, але директор Добренської семирічки Хвостій В.В. був
безпартійний. На неодноразові пропозиції вступити до лав партії Володимир
Васильович відмовлявся зі словами: «Я депутат Мартинівської сільської ради». До державних свят старшокласники випускали стінгазети в
бригадах колгоспу, виступали з привітаннями. Носіння піонерського галстука було
обов’язковим, за його відсутність на учнів накладалися стягнення. Успішність учнів була невисокою. Було багато
другорічників. Наприклад, у 1955 – 20 учнів, у 1956 – 13, в 1955 – 5, в 1954 –
13, в 1953 році було залишено на другий рік 18 учнів, а 8 учнів обрали роботи
на осінь. Така велика кількість другорічників була зумовлена об’єктивним
оцінюванням підсумкових контрольних робіт. Незадовільна оцінка автоматично
тягла за собою залишення на повторний курс або роботу на осінь. Наприклад, в 1958 році перевірочні контрольні диктанти з
української і російської мови дали такі результати: Укр. мова, 7 кл. – писало 12 учнів: «5» - 0; «4» - 3; «3»
- 7; «2» - 2. Всього учні зробили 44 орфографічні помилки при задовільній
каліграфії. Ще гірші були результати з російської мови у 5 класі з 10 учнів:
«5» - 0; «4» - 3; «3» - 3; «1» - 4 учнів при поганій каліграфії. Були учні, які
зробили 10-20 помилок.
Семисал Андрій учень 5 класу Добренської семирічної школи. (Фото 1946 року)
Спогади Вирви Миколи Антоновича
Микола Антонович 1935 року народження. Він пригадує: «В Добренській
семирічній школі навчався з 1943 по 1951 рік. На все життя запам’ятався мені
1943 рік. У лютому окупанти розстріляли мого батька разом з односельцями в
колгоспному саду. Моя мама залишилася з трьома дітьми, я був найстарший та ще
дві менші сестри. У вересні 1943 року звільнили село і я одразу на початку
жовтня пішов до 1 класу. Довоєнна школа згоріла і доводилося навчатися у
пристосованих для цього хатах. Мати пошила мені з цупкого полотна штани і
пофарбувала їх бузковим соком. Я дуже пишався цим одягом, бо в інших такого не
було.
Школа працювала в дві зміни: перша зміна з 8 години, а друга з 13. Останні
уроки другої зміни освітлювали за допомогою гасових ламп, які висіли на стінах.
Дисципліна в школі була суворою. І не зважаючи на те, що в школі було
багато переростків, порушників не було. Хіба що старші хлопці десь у кущах на
перерві закурять цигарку. За це було дуже строго, могло бути й виключення зі
школи.
Запам’яталися голодні 1946 і 1947 роки. Ми ходили голодні, бо вдома майже
не було чого їсти. Великими ласощами були коріння, які мати смажила на
сковорідці. В голодні роки учням давали їсти безкоштовно – по два ополоника
кандьору та кусочок чорного хліба. Я часто не їв хліб, щоб принести його
молодшим сестрам, які ще не ходили до школи. Коли моя молодша сестра Ніна пішла
до школи, то в мене виникла проблема. У нас були одні на двох чоботи. Після
першої зміни я мчав додому, щоб передати чоботи сестрі. До запізнення в школу
вчителі ставилися суворо, хоча таких запізнень майже й не було. У нашому класі
навчалися учні з с.Вознесенське, а це більше 5 км від школи. Школярів в той час
ніхто не підвозив, вони добиралися пішки і в дощ, і в сніг.
Серед учителів запам’ятався учитель фізичної культури Гарькавий І.О. та
учитель історії Краснік Г.Н. Вони були вимогливі, але й справедливі. Учні дуже
поважали нового директора школа Хвостія Володимира Васильовича, він був
фронтовим і був усім учням за батька, бувало і покарає, і похвалить. Всі його і
боялись, і поважали. Весело проходили свята в школі. Особливо зустріч Нового
року. Під час цього заходу завпед школи Тимченко Серапіон Петрович робив
доповідь про політику. Після свята нам видавали подарунки і картку успішності
(так тоді називався табель).
Спогади Співак (Василенко)
Валентини Сергіївни Валентина Сергіївна 1940 року народження. В Добренській семирічній школі
навчалась з 1948-1955рр. Жінка пригадує: « Я народилася до війни. Війну не пам’ятаю, бо була
маленька. В 1943 році я з сестрою зазнала сирітства – батько загинув. Нас
виховувала одна мати. Вдруге заміж вона не вийшла, а присвятила себе вихованню
дочок. Жили дуже бідно. Коли я пішла в школу, замість портфеля мені мама пошила
сумку через плече. В тій сумці я носила підручники, зошити, чорнильницю. В кожного
учня чорнильниця була своя. Чорнило робили з порошку або таблеток. В школі
техпрацівники робили чорнило і ми могли його собі звідти набирати. Писали
перами з дерев’яними ручками. Пера часто ламалися, але ми ставилися до них
бережно, бо на нове грошей мама не мала. До першого класу я пішла вже в кам’яну
школу. Її відремонтували, хоча підлога в класах була з глини. Стіни білилися
крейдою. З учителів я найбільше запам’ятала директора Хвостія Володимира
Васильовича, вчителя української мови Скору Віру Федорівну. Учнів було багато, бо до нашої школи ходили учні з с. Мартинівка та с.
Вознесенське. У нашому класі навчалися 22 учні, а ще був клас «б». Пізніше було
лише по одному класу, бо учні з Вознесенського почали ходити в школу села
Вільховий Ріг. Багато діти співпрацювали з колгоспом: збирали яблука, помідори,
кавуни,колоски пшениці, пололи соняшник
та збирали довгоносиків на буряках. За допомогу голова колгоспу
віддячував продуктами для шкільної їдальні. Школу я закінчила в 1955 році. Пішла працювати в колгосп, бо навчатись далі
не було коштів навчатися далі. На сьогоднішній день моїх однокласників залишилося мало – багато померло. В
Добренці живуть лише троє моїх однокласників. Коли ми зустрічаємося, то з
вдячністю згадуємо нашу школу та вчителів». Спогади Кривенка Івана Івановича Майже 50 років життя Івана Івановича пов’язано з Добренською школою.
Спочатку навчання в ній потім педагогічна діяльність. Навідавшись з гуртківцями
до нього, він нам повідав свою історію: « У 1943 році я пішов до 1 класу. На
полі ще стояли пушки, лежали міни та снаряди. До першого класу пішли учні
1934-1936 року народження. Школа знаходилась не в сучасному приміщенні школи,
воно було розбите і спалене німцями. Ми навчалися в половині будинку вниз по
вулиці біля школи. Замість парт у нас були три довгі лави. В учительки був
буквар, по якому ми всі вчилися читати. Писали ми на агітаційних листівках, бо
зошитів не було. Замість чорнила використовували сік бузини, в який вмокали
загострену паличку замість пера. Пізніше мама нам’яла 2 мішка кукурудзи,
продала їх на базарі і купила мені перо. В село приїжджали перекупщики, які
привозили мішковину, старий одяг, мило. Мама купила мішковину, з якої згодом
пошила мені одяг для школи. Взуття не було, на полі ми знайшли німецькі чоботи,
які й були одні на всю нашу сім’ю. У 1947 році почалася відбудова школи. Розчистили руїни, дістали рейки з
залізниці, з верби й вільхи зробили крокви і вкрили залізом частину школи, а
згодом і всю. Хлопці возили та місили глину і накладами на стелю. Сільські
столяри Петухов та Дорош зробили вікна й двері. У 1949 році в 5 клас я вже
пішов у «червону» школу. Вхідних дверей не було, тож частими гостями уроків
були кози місцевих селян.
